Відбувся очікуваний розворот у ставленні США до війни в Україні. Що нам з цим робити?

Вміння реалізовувати довгострокову стратегію є нечастою рисою сучасних політиків в усьому світі.

Спробуйте здогадатись про столицю якої держави йдеться у наступній цитаті: «Кожен у зосереджений на тому, щоб продемонструвати успіх у нереалістично короткі терміни, які не мають нічого спільного з реальністю на полі бою… Ми не воювали одну двадцятирічну війну — ми воювали двадцять однорічних воєн».

В кутових дужках пропущене слово Вашингтон, а сама цитата належить Джону Ф. Сопко, спеціальному генеральному інспектору з питань відновлення Афганістану (SIGAR). Так у липні 2022 року він пояснював фактичний програш США в Афганістані «синдромом короткозорості».

Суть цього синдрому полягає в тому, що в погоні за швидкими перемогами (в першу чергу військовими), які так зручно використовувати в демократичному суспільстві для обґрунтування ведення війни в далекій від США країні, була принесена в жертву довгострокова стратегія відновлення. В результаті вся американська кампанія в Афганістані — як військова так і цивільна — стали заручниками синдрому короткозорості. Що й привело до програшу США та всієї західної коаліції.

Довгий вступ про Афганістан я присвятив свіжій новині про те, що Байден підписав тимчасовий бюджет без допомоги Україні. Вона вже викликала низку публічних заяв від різноманітних експертів та активістів типу «шеф, всьо пропало». З ними я відверто не погоджуюсь, оскільки в такій непослідовності американських законотворців немає нічого нового.

Що це означає насправді?

Відбувся очікуваний розворот в ставленні до наших проблем. І не тільки наших. Всі, хто розуміють реалії американської політичної кухні, очікували його з наближенням президентських виборів.

У найближчі місяці порядок денний американського конгресу все більше захоплюватимуть внутрішні політичні війни, в той час, як питання зовнішніх збройних конфліктів відійдуть на другий план. Зараз американському конгресмену чи сенатору важко ставити під загрозу свій персональний чи партійний рейтинг, віддаючи гроші з дефіцитного американського бюджету в також дефіцитний, але не американський.

Що нам з цим робити?

Навесні 2022 року нам вдалось те, що вважалось неможливим в усіх західних столицях, ми вистояли проти другої армії світу. Україна зберегла державність. Це вже сама по собі була велика перемога і вона мала для України два важливих для цілей цього аналізу наслідки:

Відкрила двері для безпрецедентно великих обсягів військової та фінансової допомоги.
Підняла планку очікування Заходу від України на безпрецедентно високий рівень.

Проблема підтримки економіки відійшла на другий план оскільки на заміну грошовим надходженням до державного бюджету від власної економічної активності прийшла макрофінансова допомога від західних партнерів, яка дозволила залатати безпрецедентно великий дефіцит українського бюджету.

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Висока планка очікувань вимагала від нас нових перемог. В першу чергу — військових. Кожного дня, проливаючи свою кров, їх дають наші Збройні сили. Саме вони дозволили тримати відкритими двері, як для військової допомоги (тобто зброї), так і для фінансової (тобто грошей).

Але тепер виключно воєнних перемог не достатньо для того, щоб відповідати високим очікуванням, як на війні, так і в економіці.

ЗСУ не можуть відпрацьовувати за всіх. Нам потрібно навчитись демонструвати прогрес в економічних питаннях.

Який саме?

Такий, який дасть нашим західним партнерам підстави вважати, що ми зможемо самостійно фінансувати витрати бюджету без врахування вартості наданої військово-технічної допомоги.

На жаль, у цьому нам наразі похвалитись майже нічим — економічна політика у воєнного стану звелась до комбінації двох простих тез:

Не на часі.
Переможемо — відбудуємо (за російські гроші).

Такий підхід вже відверто не влаштовує наших західних партнерів, про що вони активно сигналізують впродовж останніх 3-х місяців через усі можливі канали комунікації. Наші західні друзі навіть спробували запропонувати власний план дій (перелік реформ), який з’явився у пресі наприкінці вересня цього року.

Читаючи цей документ, я постійно повертався думками до частини звіту того самого генерального інспектора з питань відновлення Афганістану, в якому він описував причини провалу США в Афганістані:

Уряд США постійно недооцінював час, необхідний для впровадження власних ідей, і встановлював нереалістичні часові рамки.
Уряд США не розумів афганського контексту і не зміг адаптувати до нього свої зусилля.

З цього випливає ще один очевидний висновок — якщо ми хочемо побороти синдром короткозорості в американській політиці, нам потрібно почати з власної стратегії економічного відновлення. Вона має враховувати український контекст та встановлювати хоч і амбітні, але реалістичні часові рамки.

Час простих та швидких рішень в економіці пройшов. Прийшов час пошуку української економічної самодостатності на період до закінчення війни. Скільки б вона не тривала.